«У корпоративній культурі відбулися тектонічні зміни» — Леонід Зябрев, речник Ощадбанку

Корпоративна культура українських компаній пережила епохальні зміни за останні роки. Леонід Зябрев, автор книги «Самовчитель гри в офісний покер» та викладач Києво-Могилянської академії, розмірковує, як війна трансформувала стосунки між колегами, ставлення до роботи й офісні звички.

У цій авторській колонці — спостереження, які демонструють, як спільні виклики змінюють корпоративні правила гри.

В останньому році до початку повномасштабної війни я видав книгу, яка називається «Самовчитель гри в офісний покер або як вигравати у грі під назвою «Робота»». До карткових ігор вона відношення не має — під метафорою «офісний покер» я розумію правила виживання в робочих колективах, а якщо точніше — параметри корпоративної культури.

Книга присвячена насамперед опису цих писаних та неписаних законів життя офісів на підставі реальних історій українських компаній. Головна ідея книги — будь-яка наймана праця — це рольова гра («офісний покер») і щоб вигравати у цій грі потрібно добре знати її правила.

З моменту виходу «офісного покеру» пройшло не так багато часу, проте велика війна докорінно змінила багато чого, і життя українських офісів — не включення. Отже, що змінилося в корпоративній культурі українських компаній за майже три останні роки?

Як на мене, головний висновок полягає в тому, що в стосунках між колегами стало менше формалізму. В інтернеті є багато мемів, які висміюють офісний штамп «компанія — велика сім’я», проте насправді працівники багатьох організацій за час війни стали ближче один до одного.

Спільні випробування та спільний біль — справді об’єднують. Якщо ти провів ніч у холодному вагоні, який вивозив працівників компанії на захід України, обнімаючи по черзі всіх працівниць бухгалтерії — навряд чи тобі надалі захочеться спілкуватися зі своїми попутницями на «ви».

Якщо ви всім колективом шукали необхідний дрон, якого вдалося знайти за допомогою кума охоронця, то з тим охоронцем на вході ти згодом будеш обов’язково вітатися. Врешті решт, якщо ти як і інші провів безсонну ніч через повітряну тривогу, ти не будеш кричати на підлеглого, чому він чи вона запізнилися на роботу.

Так враження, що в українських офісах стало набагато менш «мандалорців». Цим терміном я називаю колег садо-мазо спрямованості, які спочатку вигадують ідіотські правила, а потім самі мучаться з ними — і мучать колег.

Визначення походить від героїв стрічок з орбіти «Зоряних воєн», які весь час перебуваючи з іншими людьми носять шоломи, коли нібито цього ніхто не вимагає і є ніші представники цього народу, які шоломи не носять. Так, ось, офісні «мандалорці», які є біллю для багатьох компаній, вже не наскільки агресивні, — зараз явно не їхній час.

Ще одне спостереження — ейджизм помер. Яка різниця скільки тобі років, якщо ти добре працюєш, а знайти молодшу людину на твою посаду неможливо, адже всі виїхали за кордон.
Ви певно знаєте, що існують благодійні фонди, які допомагають в працевлаштуванні людей старшого віку. Одна з компаній, яку я добре знаю, намагалася допомогти такому фонду і влаштувала декілька співбесід для його підопічних. Так ось — закінчилось нічим, людям старшого віку не підійшли умови праці, які пропонувала ця компанія.

Ще один тренд, пов’язаний із браком кадрів — попри будь-яку економічну логіку воєнного часу в українських компаніях зростають зарплати — конкуренція за персонал тільки збільшується. І розмір винагороди б’є рекорди не лише у приватному секторі, а навіть у чиновників. Під час великої війни якось поступово державні службовці перестали бути кастою дауншифтерів, які працюють лише за ідею. І це, як на мене, — явний позитив.

Де речі, держслужба зараз має ще одну перевагу, якої донедавна не існувало. Йдеться про можливість бронювання від мобілізації. Нині навіть сайти із працевлаштування ставлять спеціальний маркер — чи передбачає посада наявність броні або ні. Для багатьох цей значок важить дуже багато.

Взагалі, яку рису корпоративної культури українських компаній не візьмеш, — практично всюди відбулися тектонічні зміни.

Замість постійного фокуса на прибутках у нових стратегіях компаній роль пріоритету зараз відіграють цінності. І головна мета існування відповідального українського бізнесу наразі одна — наблизити перемогу.

Топи у багатьох місцях стали ближче до колективів. Серед корпоративних героїв всюди — працівники, які воюють. Їм зберігають зарплату і вітають зі святами. І навіть у разі загибелі присвячують таблички на корпоративних алеях пам’яті — таких собі власних меморіалах компаній.

Ще одна цікава трансформація — розвиток корпоративних програм ментального здоров’я. Власні психологи раніше існували лише у світі американських серіалів про життя-буття акул фінансових ринків, яких настільки виснажують щурячі перегони, що навіть у робочий час їм дозволено полежати на кушетці, спілкуючись із психологом. Віднині ці серіали прийшли в українську реальність — страшна війна зробила всіх нас дещо «притрушеними».

Я нині працюю у компанії, 100% акцій якої належить державі, і уявіть — у нас є не лише власний психолог, а навіть корпоративний психіатр. Хто не в курсі різниці, зазначу, що другий варіант — це лікар, який уповноважений навіть виписувати медикаменти. Не певний, чи не втратив він це право при роботі не у медичному закладі, проте ясно те, що такий спеціаліст набагато більш підготовлений до складних ситуацій із ментальним здоров’ям співробітників компанії.

Велика частина працівників українських офісів стала біженцями й працює віддалено з інших країн. Яким чином зберігати їх у своїх колективах у той момент, коли вони активно асимілюються в нових батьківщинах? І чи потрібно взагалі це робити? Принаймні уряд має цілком однозначну позицію щодо чиновників та працівників державних підприємств — ті люди, які виїхали, на роботі там не потрібні.

Війна не оминула навіть такої пікантної теми як офісні романи. Розділені сім’ї — це один із найбільш негативних наслідків великого переселення українців, пов’язаного із великою війною. Психологи довели, що людям найбільше подобаються ті люди, з якими вони найчастіше бачаться.

А з ким ми стикаємося кожний робочий день? Звісно, з колегами. У мене немає статистики, проте щось підказує, що романтичних стосунків в українських офісах з початку повномасштабного вторгнення стало набагато більше.

Зазнає трансформації й відповідь на ключове питання: навіщо люди взагалі ходять на роботу? Відповіді раніше були переважно однорідні: щоб заробляти собі на життя або — бо треба кудись ходити.

Зараз до них доєдналися інші альтернативи. Щоб отримати бронювання від армії. Щоб спільно переживати жахливе сьогодення. Врешті решт — щоб роботи щось для перемоги разом з однодумцями та друзями, а не мучитися від розуміння того, що вони там на фронті проливають кров, а ти сидиш на дивані й лише проклинаєш агресорів.

Бо влада каже: ти або воюєш, або працюєш. Вважаю, що це справедливо.